Так чи інакше бути вільним від суспільства, в якому живеш, неможливо. Але про це - і не лише про це - надпромовистоу «Самотньому вовкові» Германа Гессе. Не зайве тому, хто цікавиться шляхом, а не станом дороги якою йдеш, прочитати його ж "Гру в бісер". Судилося й мені "пограти в бісер зі свинями", випало продавати зайве обійстя в селі, котре потребувало не по моїх силах, вміннях і статках ремонту. Оте "продаванні не з моєї вини затяглося майже на рік, коштувало за десять тисяч з добрим гаком і силою-силенною непотрібних папірців. А ще вистоювань у чергах до усіляких більших і менших клерків, коло дверей, яких не передбачено ані стільця, ані бодай якоїсь лави для посполитого люду. От і спитайте не мене а себе чому цим часом хтось потроїв свої статки? Чому держава живе за рахунок бідних і потурає багатим? І чи не представники влади - перші багатії? І чи не з нас потроюються їхні статки і маєтки? І є повсякденна - і не лише у Верховній Раді, айв кожнісінькому селі - тусаюча знущальна сила, перед якою несамохіть підгинаються коліна. І не дається почути серцем плач Ярославни. Печалі, що вертається не зі славою, а з полону. Є шлях і є ти. І нема чого втрачати, окрім самого себе. І якщо та дорога пролягає по твоєму серцю, карбує і шрамує розум, то це та сама дорога - до незалежності, яка ніколи не була і не буде спільною, як хтива жінка чи плавлений сирок на трьох, як цигарки на спільному хмільному столі при безтямній балачці, яку просто треба перечекати... Просто дорога кличе, а не чекає, як кличе тебе Південний Бог, течія і крик сполоханої птахи, що відлунює поза берегом, доленепокірні голоси води на перекатах. Є не відсутність страху, а присутність вічності. І перепочинок біля наглих справ, обов'язковості і вимушеності не такий вже й тривалий, бо крім прірви і безодні, які все одно пройдеш, є ще й дві криниці і в...

…Я маю те, по що йшов, село і мову. Ні не так, а саме, - Село і Мову. Маю те, що ніхто не годен у мене відняти ні за триста літ кріпацтва, ні за двадцятеро глухосліпого рабства, що означилося, як незалежність, -маю право йти осібно і бути собою. Надовго? Навіщо? Чому? Простіть великодушно, що стомився од непевності, що десь є в моїй мові оскаржений чи вимушений поспіх - показати легкість вислову ой як непросто дається... Та ще й тоді, коли не йдеш за канонічним правописом, айв мові - не стороннім, а рідним шляхом. Тут треба не галакати, а слухати і "Осінь в димах. Сідлай, мати, коня. Витри сльози - війна навколо. Сиву шапку потяг зняв Над німим і печальним полем", і "Шукайте цензора в собі. Він там живе дрімучий, без гоління", і "О південна Україна, рідна мати нежива", і "Хитається вечора зламана віть", і "Поэты умирают в небесах", і "Когда б вы знали из какого сора растут стихи, не ведая стыда", і -найперше - "Садок вишневий коло хати"... Чому найперше? Тому. Є щось непоясненне у внутрішній спільності світової культури. Ось такі, приміром, німецькою мовою писані рядки озиваються мені не прекрасним переказом, а єдністю: "Коли смерть мене пригорне, руки стомлені мої пов'яжи волоссям чорним..." Про що це? Про свободу, про незалежність, яка не святкує перемог і не збирається на тризни по собі. Є та сама воля і у шотландця Бернса, і у француженки Едіт Піаф - неподоланна сила, яка не пропаща, а - напропаще. Що б не було. Хто б не зрадив. Ось ти і твоя земля, твій рід і твоя мова. Ти ніколи не сам. З тобою і мертві, і живі, і ненароджені. І ти вічно будеш в котрійсь із цих лав. Якщо, звичайно, наважишся.   Попередні записи: За дві криниці до прірви. Частина 1 За дві криниці до прірви. Частина 2 За дві криниці до прірви. Частина 3 За...

Воля - вона у серці, а незалежність десь там, у свавільному крикові нічного подорожнього чи спізнілого птаха. Їм - бо вони незалежні - не до того, чи ти наробився і хочеш бодай ноги кинути не сторчма, і це не їх біда чи вина, - вони такі, і таким буваєш і ти, надто тоді, коли хильнеш зайву чарчину. Колись же треба гойднути застояну кров. І тоді "гайда!" і "слава Україні!" десь збігаються в непритомне "ура!" Не хочеться просто відкопувати зброю, яка усіх поховає. Мій кіт Ґудзик мене мало шанує і ще менше боїться. Часом, коли добре натовчеться карасів, замуркоче на деякий час і показуватиме свої гострющі пазурі і шаблезубі ікла. Аби я не забув, що у хаті господар він, а не я. Одного разу він наївся сирих печериць і таки добре мене дряпнув. Слава Богу, що стало мені по тому не лише обняти цю чорну-чорнісіньку рідну погань, а й перепросити. Бо маю шанувати не лише свою свободу. Як і він. І нас, якщо нас бодай двійко, ніхто не здолає. Але я не знаю, чи він про це думає своєю мовою. Просто він розуміє мою, а я його. Без тлумачів. Ота стопромовиста балаканина не про нас. І немає, і не повинно бути якогось примусу чи обов'язковості. Любов і Совість, перо і друкарська машинка, що бере чотири копії, - цього, як писав Галич, достатньо. Поза Словами.   Попередні записи: За дві криниці до прірви. Частина 1 За дві криниці до прірви. Частина 2 За дві криниці до прірви. Частина 3 За дві криниці до прірви. Частина 4 За дві криниці до прірви. Частина 5 За дві криниці до прірви. Частина 6 За дві криниці до прірви. Частина 7 За дві криниці до прірви. Частина 8...

А щодо ілюзій, то вже про найпоширеніші. Про ті, що було б, якби демократичні сили об'єдналися, якби, якби, якби... Було б ще гірше, бо ми гірші за них. І якщо є брехня у мові - то це гріх непростимий. Бо якщо силою, примусом, законом тим чи іншим, а не честю, то кількість партій ні в яку якість не перейде. Нечисть сильна купою, одинаки -долею. І їх єднає не показове покаяння, а мовчазна молитва до неба.  І якщо вдалося мені, українцеві, дістатися того віку, де поетів більших і кращих повбивано і постріляно, то, може, то вже чорні літа ведуть мене кобзарськими стежками? Але якщо ви шалієте, то я сидю собі під грушею, п'ю чи співаю, чи те саме по тому самомому, слухаю, як надходить гроза і прошу, щоб усі були живі. І мова мені - молитва, і я їй - як зночіла, заблукала дитина.  Мово-пораднице, мово-мамо, мово-земле, мово-небо, мово-всепрощаюча і всепростима, ти й поза моїми устами була і будеш. То їх, що кусають одне одного, як мухи на Спаса, час полічений. Оте виздихаюче покоління хай собі ще посмердить голосом, мені аби тілько ти була і по мені, і по них. Якось так стається, що де б не був - чи у Садовому, чи Берегелях, Кліщові або Черепівці, Вербівцях чи Калинівці - обов'язково там є або жид, або кацап. І то не за походженням, а за розмовою. Де матюк матюка не встигає догнати, де за злостивою спробою якось тебе підманути, взяти по гостині з твого стола щось ще у свою непролазну кишеню, криється щось таки гидке, як справляння невідкладної нужди під твоїм і своїм порогом. І чого їх, отих подичавілих несусвітників, називають кацабами, жидами? Що ті нації винні перед нами, хохлами, які дичавіють так само? Чи ми рештою - решт, усі собою переобтяжили землю?   І до чого тут я чи ти. Лишаймо плац, на якому муштрують, тому, хто муштрується. Оті матюкливі дівчаточка, оте безвір'я і некрів'я - не моє майбутнє, і...

Поневіряння України і українців протягом віків з відчуттям у серці "рідної чужої землі", на якій ти хам, лайдак чи кріпак, але аж ніяк не вільний господар, завжди були пов'язані з постійним і заохочувальним з боку "власть імущих" глумом над мовою і вірою. То нашу неприкаяну мову називали говіркою, зіпсутим польським чи російським діалектом, то взагалі забороняли до друку, то, зглянувшись, величали братньою, але якоюсь найменшою, як Іванушка-дурачок у російських казках про трьох братів; священиків страчували, церкви руйнували або віддавали в оренду шинкарям і лихварям. Перше руйнування Січі у 1709 році за наказом Петра І супроводжувалося глумом над могилами; остаточне - 1775 року за наказом Катерини II - не тільки цим, а й вирубуванням срібних царських врат у січовій Покровській церкві та зриванням коштовних окладів з ікон... А ще пам'ятається мені, що московити викопували полеглих козаків на цвинтарі і робили з них опудала. Що ж єднає нашу теперішню "незалежну" владу з колишнім імперським православ'ям і милосердям? Лукавство і неприхована лють до всього дійсно українського, а не хохляцького. Так було, так є, але сподіваюся, так не буде завжди. Вони не скорили Афганістан, не залякали Грузію, не перемогли Чечню. Не змусять вони і нас полюбити - бодай і незалежну - державу, яку в кращому випадку можна хіба що поважати. Не заберуть вони любові до землі-матінки, навіть якщо продадуть найманцям чи пройдисвітам. Будемо любити свою пустелю, як любили колись квітучий рай, як любили і любитимуть вічно її Тараси та Івани, Лесі і Ліни - мертві, живі і ненароджені. Бо душа без свободи - пітьма єгипетська. Тому і гримотять десь під самісіньким серцем і прийдешні вогні подільського неба, і займається під ним течія Південного Бога.   Попередні записи: За дві криниці до прірви. Частина 1 За дві криниці до прірви. Час...

Серед того світу, де всі ми живемо, увагу привертають одинаки. Саме вони не є та більшість, яка обирає на наступних виборах наступну тимчасову незалежність. І, як правило та, маленька меншість й на ті вибори не ходе, бо змучена отим вічним правлінням. Незалежність... Вона починається з любові, а не з примусу. Незалежність - це любов, це готовність померти щомиті за други своя. Готовність вийти на двобій навіть з чортом лисим. Згадаємо, ой згадаємо чи не всі рядки з "Тараса Бульби" Миколи Гоголя. Нагадується нині, коли батько Тарас, вбиваючи сина Андрія, казав: "Я тебе породив, я тебе і уб’ю". Страшно? Страшно. Але перед тим Тарас до сина казав: "А що, синку, помогли тобі твої ляхи?!" ...Мені, на жаль, не сняться ліси і солов'ї, а сниться розріз оптичного прицілу, в який я ніколи не дивився. Але там - в розрізі - оті, які від кулі моєї чи бодай гнилого яйця в голову не поміняються, і не міняється силою нічого, як не мінялося віками. Тільки Словом, якщо воно мене прийме, як мати, простить за де блукання і прийме щире каяття, я зарятуюся.   Попередні записи: За дві криниці до прірви. Частина 1 За дві криниці до прірви. Частина 2 За дві криниці до прірви. Частина 3 За дві криниці до прірви. Частина 4 За дві криниці до прірви. Частина 5 ...

Так само "тьма" - означення не лише числове, але й духовне, тобто "пітьма". Народ, який влада ототожнює з пітьмою, далі зватиметься по-іншому -"електорат", "маса", "прошарок інтелігенції", "пролетаріат",- як завгодно, але щоби була більшість, яка буде керувати і тим самим, що один, як палець, як вовк чи як схимник, отими двома, що побратими, отими трьома, в яких церква. Я не претендую на якусь істину; я був і сам, і вдвох, і трійкома. У "тьмі" не був і не хочу. Хай вони сподіваються й надалі, що ворожа стріла вцілить у груди не його, а ближнього. Чим збільшить смерть поплічника загальний розподіл частки здобичі на тих, хто вижив. Це не моє. І це не вовчі закони. Не ображайте вовків. І я собі думаю вголос не до річниць, не за статки чи маєтки, не за лакомство нещасне,- думаю, бо мислю і маю сумнів, а не слухаюся і корюся. Хтось, може, і озоветься на поклик не до повстання, і не до покори; просто той, хто почує, хай знає, що він не сам. А якщо й сам, то має вибирати - воїн він чи раб, зі щитом чи на щиті, іде "на ви" чи на "ти" з сивочолими селянами і робітниками. Може, хтось і послухає мову, яка іншомовні офшори далі таки називає своїми зонами, піонерські відпочивальники - таборами, Україну не батьківщиною, а державою. ...І знов пригадується щоденник Олександра Довженка : "Я почав молитися Богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був Бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди... Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність - се великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього. Не до попа, - не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня". Та...

Воля, свобода, незалежність завжди мають бути шляхетними. Так було в давнину на Україні, коли Святослав попереджав:"Іду на ви", так було за Гетьманщини; так само на віру укладав договір з Московією Богдан Хмельницький. Воля і віра - поняття суть неподільні для чистого серця. Натомість вийшло інакше. Те "інакше" триває й дотепер на Україні, де завжди були першими Слово і Честь. Писарі-крючкотвори, хабарники, депутати-здрайці - звідки це? Звідки оте "єдіноначаліє" і "всєпослушаніє"? Почитайте Конституцію Пилипа Орлика - вона є і в нашій Деражнянській районній бібліотеці (ж-л "Шкільна бібліотека" №5, 2011 р ), багато що стане зрозуміло і про сущий час, і про майбутній. Я - не до всіх, бо козаками теж не була більшість. Я до тих, хто має в собі внутрішню гідність, а не гординю, волю, а не сваволю, совість, а не помсту, доброту, а не злість. Нам не треба об'єднуватися в партії чи товариства, нам просто треба знати, що ми не самі. Але проти внутрішньої свободи зовнішній примус безсилий Попередні записи: За дві криниці до прірви. Частина 1 За дві криниці до прірви. Частина 2 За дві криниці до прірви. Частина 3 ...

Чи є незалежність більша чи менша, і чим її виміряти оту так звану довжину, широту чи глибину простого слова "свобода"? Сьогодні я святкую щодня, а не у визначений час День Незалежності моєї держави, яка гіркостогоном, старечим чумацьким возом добивається до правди - не лише своєї, а вселюдської. І мені не шкода, а радісно за мої тимчасові ілюзії щодо правителів. Бо я за цей час, як і кожен із нас, пройшов шлях випробувань. Як не дивно, незагальні потаємні знання закладаються у саме дитячому віці - казках і скоромовках, у, здавалось би на наш дорослий розум, безглуздих загадках і притчах. Отож-бо, про притчі. їх нема саме відповідних для якоїсь нації чи народу. Вони стаються самі по собі. І за будь-якого ладу, і за будь-яких правителів; потім хтось із розумних назве їх чи "східною" мудрістю чи "західною", "арійською" чи "єврейською"; але мудрість - на те вона й мудрість, що вона розуміла кожному. В одному із гірських пасм Індії, подалі від людського ока, знайшло прихисток щось те, що сьогодні називається одним із різновидів школи "кун-фу". Був там вчитель, були люди, які приводили до неї учнів, були й ті, хто знав про славу цієї школи, тому знаходив туди шлях самотужки! Тут би хотілося зупинитися й щось розповісти про шлях поєднання духовної боротьби з фізичною самообороною, але передужу спокусу надто розводитися, продовжу мову притчі. Отже, якогось разу вчитель, гуру, сказав своїм учням: "Діти, я стомився і йду від вас - мені треба побути на самоті. Довго я вас вчив, забираючи час,- той, який був мені відведений, щоб я вчився сам. Оберіть серед кращих собі найкращого, і хай він продовжить вічне діло, якому я присвятив все своє життя. Сказав це гуру і пішов. За рік він повернувся навідатись до тої оселі, де він давно не бував, до своїх учнів, в яких він вклав душу, які так чи інакше стан...

Що ж таке незалежність? Чи може поняття незалежності поєднуватися з відчуттям внутрішньої свободи? Чи може взагалі бути загальна, з обумовленими законами, свобода, коли вона тими самими законами урізана й обмежена? Чи взагалі поєднуються ці два слова - держава і незалежність?  Думаю, що ні. Знаю, що ні. Але знаю й те, що слово "незалежність" має відповідник українською мовою - "самостійність". Це слово - самостійність - має в собі знакову понятійність, тобто "самому стояти", без підтримки чи то шведів, чи татар, чи московитів. Самостійність ближча до слова "свобода", незалежність ближча до слова "залежність".  За радянського часу моя мама казали: "Синку, якщо тебе не публікують, ти пишеш правильно". Я оцево, слава Богу, пишу не за гроші, які мені вкрай потрібні. Якщо ці нотатки не видадуться мені байдуже. Головне, - щоб було написано. Розумію, що взявся за роботу мені не притаманну, але, дякую Небу, що це можливо: бодай писати правду. Власне, я й неправди не міг писати, бо просто не міг. Але була ота тотальна, гримкуча, стоголоса гільйотина духовного і фізичного нищення, було щемке розчарування у вічній боязливості друзів і постійній тривозі, що шлях мені, їх дитині, "в края отдаленниє". Це минулося. Нема вже тих, хто мав за мене боятися.  Майже нема друзів. Осталася сама Україна. І в цій, здавалося б, темряві, де ми всі перебуваємо, я твердо знаю, що сонце зійде щоранку, що б там не було, і над пустками, і над котеджами, над міністрами, і над просвітянами, що голоду на Україні не буде, хіба що штучний, що Бог пошле дощі на пустелі, що кожному, хто в дорозі притомився, подадуть води. Я лише дуже не хочу, щоб повстала Україна в неживому гайдамацькому вогні, щоб народжувались лише Кармалюки і Довбуші, а не освячені вічним болем і словом проповідники. Я дуже не х...

Цього року, року Божого 2011 від Різдва Христового, стоїть невимовна спека. У селі тільки й розмов про те, що буде голод, а за Радянської України, за Совєтського Союзу все було інакше: і хліб був по 16 копійок, і за пенсію можна було не тільки прожити до наступної, а й відкласти на потім - на чорний день, що все сталося інакше, відколи Україна стала незалежною. Мені прикро це чути, але я промовчую, хіба часом, коли вже зовсім допечуть, то самого себе страшно. Якби не Нодар Думбадзе, якого я майже дослівно знаю напам'ять, якби не Давид Самойлов і Євген Плужник, якби не Льоня Кисельов і Тарас Шевченко, якби не Борис Олійник і Ліна Костенко, якби ще не багато хто, то я би в цьому світі почувався цілком самотнім. Минає час. Минаємо в ньому й ми. Але людина, яка вірить у неперервність буття, йде до храму не в натовпі, а осібно молиться тому Богу, який дарує віру і надію отемнілій душі. На спільній дорозі є і битий шлях, і манівці. Хіба що на страшному суді, босі і голі, ми відповімо не лише за свої слова - свідомі чи не свідомі - а й за свої діла. Шлях до Бога - це шлях до себе, до храму в собі, зруйнованого і понищеного, до волі в собі, яка не є сваволею, до совісти і чести вмерти гідно і незалежно "за други своя".   Продовження твору можна прочитати тут:    За дві криниці до прірви. Частина 1 За дві криниці до прірви. Частина 2 За дві криниці до прірви. Частина 3 За дві криниці до прірви. Частина 4 За дві криниці до прірви. Частина 5 За дві криниці до прірви. Частина 6 За дві криниці до прірви. Частина 7 За дві криниці до прірви. Частина 8 За дві криниці до прірви. Частина 9  ...